Антон Саєнко: “Мені цікаві в першу чергу колір і простір”
Оновлено: 30 серп.
Ми зустрілись з Антоном Саєнко в його новій майстерні на Кудрявській наприкінці червня 2026 року. Антон нещодавно вимушено перебрався сюди, оскільки митців примусово виселили з Нагірної 22. На стіні висіла робота “Тихий горизонт”, яка мала відправитись до моєї колекції, а під стінами - великі полотна Антона з нефігуративними пейзажами. В новій майстерні ще не було навіть стільця, тому Антон дістав великі шматки картону, ми сіли на нього просто на підлозі і почали розмову.
Едуард Трегубов: Антоне, ми з тобою спілкуємось в новій майстерні через те, що сталось з Нагірною 22, де у митців фактично забрали приміщення. Що для тебе Нагірна? Це просто місце, де ти працював, чи це стало чимось більшим?
Антон Саєнко: Звісно, Нагірна - це не просто місце, де ми працювали, а комфортне місце, де можна було працювати комфортно. Для мене Нагірна - це тиша. Там склались умови дуже домашні. Всі між собою дружні, привітні, один одного знають. І це створює якусь комфортну ситуацію, що тебе нічого не відволікає від роботи. Ну і в цілому там просторе приміщення, в якому теж ти відчуваєш себе вільно і розкуто.
ЕТ: А як довго ти там був?
АС: Трохи більше чотирьох років. Ще до того, як почав там працювати, заходив часом до друзів, а після початку вторгнення я вже перебрався на Нагірну повноцінно.
ЕТ: Є така думка, що Нагірна 22 буде в майбутньому сприйматись як феномен рівня “Паркомуни”, дослідники будуть вивчати його, аналізувати, робити ретроспективні виставки.
АС: Тут справедливо буде сказати, що в “Паркомуні” все-таки митці жили як в гуртожитку. У нас трішки інша ситуація, яка виникла через те, що тут був вільний простір і оренда була недорогою. Тому на Нагірній багато художників після академії знімали майстерні. І в принципі на Нагірній зібралась доволі різношерстна публіка і різні покоління. Я бачив там і зовсім молодих, і вже досвідчених художників. Але не знаю, чи можна порівнювати з “Паркомуною”, наприклад, в аспекті якості мистецтва.
ЕТ: Я зараз бачу багато колективних виставок спільноти Нагірної. Наприклад, згадується виставка в М17, також нещодавно була окрема виставка в Польщі. Тобто в останні роки Нагірну 22 почали представляти не лише окремі художники, але й сформувалась спільнота, яка говорить одним голосом.
АС: В принципі, так, осередок створився. І він міг би з часом розвиватись далі. З цим я погоджуюсь.
ЕТ: Бачиш, ми постійно про якісь втрати говоримо. Також можна згадати про Могрицю як про простір, який став недоступним. Ти ж сам із Сум, так? Для тебе взагалі це рідні території. Тепер Нагірна, яку забирають. Так і живемо, від одних втрат до інших. Давай трішки поговоримо про Могрицю. Ти в 21-му році був куратором там на ленд арт фестивалі?
АС: Ну як куратором? Я куратором ніколи не був і не буду. Так назвали просто “куратором”. Дуже багато було учасників, тому в тій ситуації потрібні були якісь “вожаті”. Але це, скоріше, помічники, а не куратори.
ЕТ: У мене відчуття, що Могриця як явище дуже сильно вплинуло на художників, які долучились до фестивалю.
АС: Ну звісно! Це все пленери. Пленери завжди об'єднували художників. От були колись, наприклад, пленери в Седневі. В принципі, на основі цих Седневських пленерів “Живописний заповідник” і виник. Пленери - це ж таке тісне життя на природі. Звісно, такі умови сприяють любові.
ЕТ: А твоя художня практика з пейзажами, вона не пов'язана з тим, що в твоєму житті було багато ленд арту?
АС: Пов'язано. Я ж виріс все ж таки десь на полях, на городах. Тому частково так. А з іншого боку, я прийшов до горизонту через формальні пошуки. У мене весь час були якісь пошуки. Я пробував одне малювати, потім щось інше. Але з часом я це все спрощував, спрощував. Я розумів, що мені цікаво живопис робити, а не рисунок, і не ілюстрацію. І таким чином у мене фігура поступово розчинилась в просторі. Мені цікаві в першу чергу колір і простір.
ЕТ: Я пам'ятаю твою серію “Грязне”, там не було людини. Також в Dymchuk Gallery була серія робіт з обличчями. І хоча це людські обличчя, це все одно виглядало як абстракція.
Виставка "Голови і горизонти" в Dymchuk Gallery
АС: Ну так, я їх так роблю, як абстрактні.
ЕТ: Потім я пам'ятаю роботу в ПінчукАртЦентрі - біла така велика абстрактна робота "Мазанка". Або інша - біла кімната з чорним отвором, де грала музика і лунав вірш Василя Стуса. Тобто все, що я бачив з твоєї творчості - все було без людей.
Мазанка. Роботу було представлено на виставці в PinchukArtCentre
АС: Формально так, я фігуру здираю з полотна, з видимої частини. Мені цікава все ж таки абстракція. Недарма мої улюблені художники - це Кандінський і Малевич. Мабуть першу теоретичну книгу, яку я прочитав, це було “духовное об искусстве” чи щось-таке. Це Кандинського теорія.
ЕТ: Думаю, що словосполучення “мультидисциплінарний художник” найкраще підходить саме до твоєї мистецької практики.
АС: А я ще й на скульптурі провчився багато років! Тому я ще й скульптор. Може колись я все ж таки зроблю щось в цьому напрямку.
ЕТ: Перформанси.
АС: Так, ще й перформанси. Вчився я навіть перформативному мистецтву в Польщі. У мене в той період не було майстерні, я був студентом. Грошей також ніяких не було, тому лишалось тільки інсталяція зі сміття робити і перформансами займатись.
ЕТ: Я чув таку байку, чи не байку, не знаю. Здається це розказувала Ксенія Малих десь на лекції, що нібито ти грав на поламаному роялі в НАОМА. І це була алегорія до якості нашої застарілої мистецької освіти.
АС: Ну так. Це не те, щоб прям така алегорія. Але так, це думка про те, що наші певні освітні процеси розладнані, як старе піаніно. Це не значить, що треба все змінювати і ставити електронне. Можна просто налаштувати те, що є. Просто взяти і налаштувати, і грати далі.
ЕТ: Ти займаєшся мистецтвом професійно вже досить тривалий час. Ти ж ще в 2009-му закінчив коледж?
АС: Коледж так, в 2009-му. І потім уже був київський період.
ЕТ: Це якраз поміж поколінь ніби. І не покоління РЕП, і не покоління воєнне, а якось між ними.
АС: Так. От я десь між ними постійно себе і відчуваю, бо ніби РЕПівці - це вже більш дорослі... Але я не відчуваю себе й сучасним художником. Я все ж таки шестидесятником себе більше відчуваю, бо я в них і вчився, і зараз продовжую вчитися. Мій монохромний живопис - це теж шістдесятники по суті. Його якраз відкрили в той час. Переходячи до монохромного живопису, я постійно борюсь з цією “ізобразітєльністю”. І мої роботи з горизонтом - це для мене теж досить кітчева історія, бо вона містить елемент “ізобразітєльності”, оця глибина, оце вікно в простір. Я все ж вважаю, що максимальний живопис - це монохром. Я все стираю, що можу.
ЕТ: Поки що я можу тебе відрізнити від Сільваші. Але якщо продовжувати стирати, то в якийсь момент ви зустрінетесь.
АС: Мабуть так. Але монохроми я роблю, й інші автори також, і все ж я можу бачити різницю. А з іншого боку, в живописі немає автора. Ти просто виконавець живопису. Художник - це виконавець, живописець по теорії Сільваші. І я теж до цього розуміння приходжу, що живописець - це виконавець живопису, а у живописі є лише єдиний автор. Ти просто виконуєш, працюєш, пропускаєш через себе. Це досить близько до ідеї ленд арту, коли сам по собі простір є найкращою сутністю, а ти лише підкреслюєш або створюєш цю культурологічну рамку якимось чином, вносиш туди якийсь елемент культурологічний, який теж якось по-іншому розкриває цей простір.
ЕТ: Цікаво, якщо тебе послухати, виглядає, ніби ти продовжуєш довгий шлях якогось пошуку, розвитку, хоча ще 10 років назад тобі МУХі дали премію, ПінчукАртЦентр дав тобі премію. Тобто ще будучи молодим митцем ти вже отримав інституційне визнання. Але при цьому ти не зупинився на тому рівні, який вже досяг, а продовжуєш шукати й шукати далі.
АС: Звісно, це ж мистецтво - це ж шлях, це нескінченно. Хто зупиняється - то вже мертвий художник. І цього фіналу ніколи не буде. Це ж все процес і все заради процесу. І найбільш цікавим в мистецтві якраз і є щось шукати ще. Це дає свободу. Ось я сьогодні зафарбував картину. Якісь “помазюшки” там малював. Щось мені усе це не сподобалось, і я почав зверху накладати новий шар.
ЕТ: Оце вона?
АС: Он, вона ще просвічується, ще трішечки видно образ. І в цьому якраз відчувається свобода, що ти береш і просто закладаєш чистий шар фарби, без наративу, без нічого, просто споглядаєш колір, тон, і цього достатньо.
ЕТ: А в тебе є якісь улюблені художники, які працюють в схожому жанрі, наприклад Ротко чи той самий Сільваші?
АС: Типу Ротко? Ну, звісно, це одні з відкривачів монохромного чи то абстрактного живопису.
ЕТ: Тобто, якби ти народився років 60 тому, ти міг би бути в Живописному заповіднику?
АС: Однозначно.
ЕТ: І тобі було б комфортно в цій спільноті?
АС: Напевно, так. Хоч я не скажу, що я прямо фанатію від усіх художників там, але, наприклад, Кривенко дуже класний художник. А серед молодих художників мало хто працює в такому напрямку. Можливо вважають, що це пройдений етап, що це якось не модно вже. Але ж мода циклічна. Рано чи пізно все повертається. Власне, я прийшов до абстрактного живопису поступово. Малював, вчився, зображував фігури, робив етюди, малював пейзажі. Потім в майстерні поступово все спрощувалось. Відбувались теоретичні роздуми. І з часом воно якось поступово спрощувалось. Знаєш, це дуже складно займатись живописом, особливо тими речами, які вже відкриті. Ти якби не робиш нічого нового. Стати перед полотном - це теж певний виклик. Полотно тобі з висоти всієї історії мистецтва каже: "Ну що ти, хлопче, що ти там можеш ще сказати?"
ЕТ: То це вже протиборство?
АС: Ну так, хто кого! Цей медіум дуже поширений, тому знайти в ньому щось нове непросто.
ЕТ: Я чув, що ще років 30 тому живопис помер. І при цьому він постійно оживає.
АС: Він частково оживає, бо він найбільш продаваний продукт чисто з комерційної точки зору. З ним легше робити виставки. Бо зі скульптурою, до прикладу, складніше. Там треба мати і майстерні, і різні технічні засоби. Тому в нас скульптури набагато менше. Можна сказати - майже немає.
ЕТ: А ти допускаєш, що на якомусь етапі ти захочеш зробити паузу від живопису?
АС: Так, я вже сьогодні думаю про це. Я думав, може поки що відкласти ці фарби і почати робити якусь графіку, наприклад акварель. Ще в мене висить в голові скульптурний проєкт. Висить, але ніяк не зберусь з силами це зробити. На це треба час. Але так, загалом я трішки втомлююсь від живопису. Треба робити паузи, щоб потім після таких пауз трішки по-іншому вже дивитись на полотно.
ЕТ: Ти, до речі, трохи раніше сказав, що ти не куратор і не будеш куратором, але я бачив, що ви із Нікітою Каданом робили як куратори проєкт.
АС: Я там скоріше був як технічний помічник, хоча це й назвали гучним словом “куратор”. Ні, куратор - це окрема інтелектуальна професія. Це ніби робити фільм, коли ти на монтажі робиш склейку з різних кадрів. Я так не можу зробити - я можу зробити тільки монолітний фільм одним кадром. Тобто аплікації і склейки - це не моє.
ЕТ: Я якось дивився вашу дискусію з Ярославом Футимським з приводу вашої спільної виставки.
АС: Так, це було обговорення про те, як ми зробили кураторську виставку вдвох. Але знов-таки, там куратором більше був сам Футимський.
ЕТ: Але коли ти робиш власну виставку - це ж теж певне кураторство?
АС: Тоді я сам собі куратор. Я вирішую, як цю історію побудувати. Але саме з картин я все ще не зробив якісної виставки.
ЕТ: Але ж вистовок багато було. Я вже згадував про ПінчукАртЦентр і Dymchuk Gallery, також була в The Naked Room, а ще я бачив досить багато твоїх робіт на колективних виставках.
АС: Звісно, виставки були. Але однієї масштабної виставки, щоб осмислено показати великі роботи в одному просторі, такого проекту ще не було.
ЕТ: А де це можна було б зробити з огляду на формат?
АС: Гадаю, ПінчукАртЦентр. Там є простір, є білі куби. Бо мені для такого проєкту треба якісні умови та багато простору.
ЕТ: У них не так часто бувають персональні проєкти, хоча у Нікіти Кадана, Жанни Кадирової, Лесі Хоменко були якраз персональні. Але саме живопис у них не дуже часто зустрінеш.
АС: Це правда. Проте в мене є не лише живопис, я б ще показав інсталяції.
ЕТ: А де ти зберігаєш зараз інсталяції?
АС: Ніде. Вони поки тільки в голові. Я все хочу почати це реалізовувати, але постійно є якісь перешкоди. Зараз ще цей переїзд з Нагірної наклався.
ЕТ: Думаєш, ти в цій майстерні залишишся надовго?
АС: Ні, я розглядаю цей простір як тимчасовий. Я взагалі хотів би повернутись на Нагірну 22, якщо вийде. Мені там краще. Тут вікна виходять на дорогу, шумно. Не годиться. Шум цей в мене енергію краде. Я люблю, щоб було максимально тихо. Я тоді можу думати, щось робити. А в цьому шумі можна хіба якусь фізичну роботу робити, столярку зробити гарно чи щось таке.
31 серпня 2026